<- назад | на головну |

Сценарій Шевченківського свята (2003)

[port.gif]

Пісня "Зацвіла в долині":
Зацвіла в долині
Червона калина,
Ніби засміялась
Дівчина-дитина.

Любо, любо стало,
Пташечка зраділа
І защебетала.

Почула дівчина
І в білій свитині
З біленької хати
Вийшла погуляти
У гай на долину

Любо, любо стало,
Пташечка зраділа
І защебетала.

Ведучий:
Так уже повелося, що де б ми не були, в які краї не занесла б доля українців - вони стараються зберегти свої звичаї. Бо хто раз пізнав красу цієї пісні, цієї мови - не зможе її забути. Нині мова піде про того, хто зумів це наше слово підняти на небачену до того висоту. І то у неймовірно важкі часи, часи рабства:
Частина з "Тарасової долі" Я. Купала:
А було тоді так темно,
мов на дні могили.
Люди гинули, як мухи,
наче тінь ходили.

Народився на світ білий
і Тарас в кайданах.
Ой, нелегко бути змалку
у неволі, в ранах!

Ведучий:
Мова нині про Тараса Григоровича Шевченка. А що можуть розповісти нам про Шевченка наші школярики?

Текст: Народився Тарас Григорович Шевченко 9 березня 1814 року в селі Моринцях (тепер Черкащина) в сім'ї Григорія Шевченка, кріпака пана Енґельгарта. Батько й мати цілими днями працювали на панщині. Доглядала малого Тараса сестра Катерина: сповивала, колихала, пісень співала, носилася з ним, як із цяцькою. Проте сама нянька- ще дитина, хочеться з подругами погуляти, побавитись, отож нераз було й недогляне. Вітром майнула до гурту, а про дитину забула відразу. І сидить воно саме-самісіньке, як одірваний од гілля листочок. Минає рік, і два, і п'ять років ... Росте Тарас Шевченко. Тільки зіп'явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки - на пащині, брат десь пасе худобу, сестра на городі, а ти, Тарасе, куди хочеш - скрізь тобі шляхи одкриті: на леваду, до ставу, за село до млина ... А бур'яни несходимі! Залізе - до вечора не вибереться. А ще Тарас ходив туди, де сонце заходить на ніч, шукав залізні стовпи, що підпирають небо.

Вірш "Мені тринадцятий минало"
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в бога ......
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур'яні
Молюся богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята!
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати -
Нема в мене хати!
Не дав мені бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала .....

Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води

Ведучий:
Таким було дитинство Тараса. Але звідки почерпнув він ті духовні сили, того козацького духа, який не дав йому зламатись у найтяжчі часи?

Текст: Малий Тарас дуже любив бувати у свого діда. У нього часто збиралося багато людей. Чого тільки він не наслухається - про панів та їх економів: і як людей били - кого різками, кого канчуками, і як продавали людей, за собак міняли, засилали в Сибір, в москалі голили. Тяжка й гірка була панська неволя, та не тільки ж те й робити людям, що плакати та журитись. Часом і співають і жартують, і потанцюють. Деколи до гурту надходили кобзарі. Кобзарі - мандрівні музики-співці. Вони мандрували від міста до міста, від села до села, наслухавшись, як живуть прості люди, оспівували їхні жалі і радощі у своїх думах-піснях. Мудрі, безстрашні, високі духом, кобзарі несли людям слово правди. Вони закликали народ до єднання. Оспівували подвиги мужніх героїв. Кобзарева пісня чи не сильніша за будь-яку зброю ...

Пісня: Ой літа орел, літа сизий
Попід небесами;
Гуля Максим, гуля батько
Степами-лісами.

Ой літа орел, літа сизий,
А за ним орлята;
Гуля Максим, ґуля батько,
А за ним хлоп'ята.

Тарасів дідо часом розповідав про давнину, про ті часи, коли гайдамаки панів били.

ІВАН ПІДКОВА (Уривок.)
Було колись - в Україні
ревіли гармати
було колись - запорожці
вміли панувати.
Панували, добували
і славу, і волю;

минулося - осталися
могили на полі.
Високії ті могили,
де лягло спочити
козацькеє біле тіло,
в китайку повите.
Високії ті могили
чорніють, як гори,
та про волю нишком в полі
з вітрами говорять
Свідок слави дідівщини
з вітром розмовляє,
а внук косу несе в росу,
за ними співає.

Тарас Шевченко змалку любив народні пісні. Здібний був й до науки. Тяжка була наука в тодішніх школах, учили з-під різок. Проте малий Шевченко брався і до цієї науки охоче. Тараса непереможно тягнула до себе школа, яка мала над ним якусь маґічну силу. Злидні та праця поклали матір Тарасову в домовину. Батько оженився вдруге, взявши вдову теж із дітьми. В хаті почалися сварки, бійки, докори, плач. Помер слідом за матір'ю й батько. Сиротам не стало життя в їхній хаті. Ото розбіглись всі діти - хто куди у найми.
Продовження "Тарасова доля" Я. Купала:
Хто, скажіть-бо, міг подумать,
що в такій неволі
збереглись скарби в Тараса,
незнані ніколи?

Ні царі, ні їхні слуги,
ні пани прокляті
не могли забрать, украсти
ці скарби багаті.

А була його багатством,
хистом небувалим,
дивна пісня, що із серця
на світ вилітала.

Пісня:
"Садок вишневий коло хати"
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.

Сем'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

Продовження "Тарасова доля" Я. Купала:
Не тонула пісня в морі,
в огні не горіла,
закувать не міг ту пісню
сатрап озвірілий...

Пісня:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..

Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,-
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,

А я - тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...

Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.

Продовження "Тарасова доля" Я. Купала:
І пішли слова Тараса
мандрувати всюди, -
просто в серце западали
кріпацького люду.

Люди очі розкривали,
свободи хотіли, -
"Справедливий гнів Тараса!" -
всюди гомоніли.

І царя з його панами,
кодло їх криваве,
раптом жах пойняв великий
від грізної слави.

Стали думать, як Тараса
краще покарати. -
Чи то в полі на роздоллі,
а чи в рідній хаті?

Мов тюрма - фортеця Орська
із царським наказом,
щоб не брався він за пензлі
й за перо ні разу,

щоб не брався він бунтарських
тут пісень складати.
Ось які терпів страждання
тут пісняр від ката.

Ні, такої злої кари
не знести нікому!..
Повертав Тарас з неволі
в неволю додому.

З'їла там царська сваволя
Тарасову силу -
менше він дивився в небо,
а більше в могилу.

Спить Тарас, одпочиває
в темній домовині,
та не спить, живе в народі
пісня його, лине.

Заповіт:
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.

Реве та стогне Дніпр широкий,
сердитий вітер завива,
додолу верби гне високі,
горами хвилю підійма.

І блідний місяць на ту пору
із хмари де-де виглядав,
неначе човен в синім морі,
то виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,
ніхто ніде не гомонів,
сичі в гаю перекликались,
та ясен раз у раз скрипів.


<- назад | на головну |

Ukrainische Kirche: Шевченко
Останні зміни внесено 11.12.2002
Доповнення і завваги надсилати на velgan_r@yahoo.de

URL: http://de.geocities.com/velgan_r/feste/schew/schewtschenko.html